KOKONKOKONХолодна війна · документована історія
1 червня 1951 року, готель «Ріц-Карлтон» у Монреалі. За зачиненими дверима — представники розвідок трьох країн, психологи й лікарі. У протоколі зустрічі одне питання: чи можна змінити переконання людини без насильства.
Канадський психолог пропонує відповідь. Заберіть у людини всі відчуття — світло, звук, дотик. Розум, позбавлений опори ззовні, стане податливим до нових ідей.
За дванадцять років ця ідея вийде на кіноекрани. І залишиться там на півстоліття — уже без жодного стосунку до того, чим капсула стала насправді.
Джерело
2016 року на Float Conference виступив Чарлі Вільямс — історик науки з Лондонського університету, учасник дослідницького проєкту «Hidden Persuaders», присвяченого впливу страху перед «промиванням мізків» на психологію та психіатрію.
Він вивчав не флоатинг. Він вивчав, звідки взявся сам термін «промивання мізків» — і цей слід привів його до ізоляційних капсул Джона Ліллі. Тобто флоат-спільнота запросила на власну конференцію дослідника, який вивчав походження страху перед нею ж.
Через три роки доповідь стала рецензованою статтею в History of the Human Sciences. Тому нижче — не переказ конференційного виступу, а факти, які пройшли наукове рецензування.
Williams C. On «modified human agents»: John Lilly and the paranoid style in American neuroscience. History of the Human Sciences 32(5):84–107 (2019). DOI 10.1177/0952695119872094 · PMID 31839695. Доповідь: Float Conference 2016.
1950
Термін «промивання мізків» увів у публічний обіг журналіст Едвард Гантер — 1950 року в газеті Miami News, а наступного року в книжці про Китай. Він стверджував, що радянські й китайські психологи павловської школи розробили потужні методи керування свідомістю.
Ішла Корейська війна. Як зазначає Вільямс, серйозно сприйняли Гантера небагато науковців — але слово лягло на антикомуністичні настрої й розійшлося миттєво. Виник страх, який шукав наукового пояснення.
1951 · Монреаль
На тій зустрічі в «Ріц-Карлтоні» був професор Дональд Гебб із Університету Макґілла — і саме він запропонував рішення: повне усунення сенсорної та перцептивної стимуляції, свого роду науково-технічна одиночна камера, може зробити людину сприйнятливою до впровадження нових ідей.
Невдовзі Гебб отримує грант — близько 30 000 доларів на три роки від Канадської ради оборонних досліджень. Тема контракту сформульована буденно: «Експериментальні дослідження зміни ставлення».
Так виглядала камера, яку збудували в Макґіллі: невелике приміщення, генератор білого шуму, картонні труби на руках, щоб обмежити дотик, і напівпрозорі окуляри, крізь які проходило лише розсіяне світло. Учасники проводили там до трьох діб — за 20 доларів на день.
Найгучнішим результатом стали галюцинації. Журнал Maclean's 1954 року навіть замовив художникові ілюстрації побаченого — і серед них той самий образ, який потім півстоліття кочуватиме підручниками: вервечка білок із мішками через плече, що кудись марширують.
Був і другий результат — саме той, заради якого платили гроші. Частині учасників у камері пропонували прослухати записи, що доводили існування привидів і паранормальних явищ. За звітом Гебба та його студентів, ефект цієї пропаганди виявився єдиним, що пережив сам експеримент: через два тижні дехто з піддослідних, на відміну від контрольної групи, брав у бібліотеці книжки про читання думок, боявся привидів уночі, а один намагався застосувати телепатію в покері.
Вільямс окремо наголошує: ці результати відтоді жорстко розкритикували — і за методологію, і за спосіб подання. Але саме в такому вигляді вони пішли у світ.
1952–1957 · Бетесда
1952 року до Гебба приїздить Джон Ліллі — нейрофізіолог, щойно призначений керівником напряму кортикальної інтеграції в Національному інституті психічного здоров'я (NIMH). Фізик і біолог за освітою, лікар і психоаналітик за фахом, він устиг попрацювати на військових над висотними дослідженнями й картографував мозок макак електростимуляцією.
У своїй лабораторії Ліллі відводить два приміщення й частину бюджету під ізоляційні досліди з людьми. Разом із психіатром Джеєм Шерлі він створює те, що назве вертикальною ізоляцією у прісній воді: маска, дихальний апарат, гумові поплавці. Це і є прямий предок сучасної флоат-капсули.
Але паралельно відбувається інше. Ліллі готує доповідь, адресовану «розвідувальному комітету D», під назвою «Особливі міркування щодо модифікованих людських агентів як засобів розвідки». У ній він описує, як ізоляція може змусити людину засвоювати інформацію на вимогу й «перепрограмовувати внутрішні генератори розуму», а в поєднанні з електростимуляцією — дати кнопкове керування мотивацією та поведінкою.
Цей документ можна знайти. Він ніколи не публікувався, але й не є секретним: рукопис зберігається у фонді Джона Ліллі в Стенфордському університеті — Lilly Papers, коробка 54, тека 17 (Special Collections and University Archives). Фонд відкритий для дослідників. Сам аркуш не датований: у доповіді Вільямс називає 1957 рік, у статті описує документ як недатований, а старий опис фонду повʼязує його з симпозіумом про промивання мізків у листопаді 1956-го. У тому ж фонді лежить споріднена неопублікована праця про керування мотивацією через електростимуляцію мозку (коробка 29, тека 7).
«…цей метод приведе до безпосереднього керування типу “пан — раб” одного мозку над іншим». this method will lead to master-slave controls directly of one brain over another Джон Ліллі, неопублікована доповідь для «розвідувального комітету D» — цит. за Вільямсом; оригінал: Lilly Papers, box 54, folder 17, Stanford University
Того ж 1956 року колишній директор NIMH Роберт Фелікс свідчить у Сенаті. Він пояснює, що метод ізоляції пояснює механізм промивання мізків: відрізана від стимулів людина некритично засвоює подану інформацію так, ніби це її власні думки.
«Цим можна зламати будь-кого. Мені байдуже, яке в людини минуле й наскільки її загартували». you can break down anybody with this Роберт Фелікс, слухання в Сенаті США, 1956 — цит. за Вільямсом
1963 і далі
Слухання 1956 року широко переказали місцеві й національні газети. За реконструкцією Вільямса, саме ці газетні звіти надихнули британця Александра Кеннеді взятися за сценарій, з якого вийшов фільм «The Mind Benders».
Далі спрацював механізм, який добре видно з відстані. Коли фільм вийшов, критики й глядачі закинули творцям, що вся лінія з промиванням мізків — надто вигадана. Творці ображалися: вони ж спиралися на реальні дослідження в Канаді та США. Обидві сторони мали рацію — і саме тому образ виявився таким живучим.
Перший і найточніший щодо методу. Науковець добровільно лягає в капсулу — і після восьми годин йому успішно навіюють ненависть до дружини. Вільямс показує саме цей фільм у доповіді як приклад того, як точна техніка обростає фантастичними наслідками. IMDb
Знятий за мотивами робіт Ліллі з дельфінами: вчений навчає їх мови, а спецслужби використовують це для замаху. Наукова робота знову подана як сировина для змови. IMDb
Найвідоміший і найдальший від фактів. Герой, вільно змальований із Ліллі, поєднує капсулу з психоделіком і регресує у первісну істоту. Афіша: «Найстрашніший експеримент в історії науки вийшов з-під контролю». Wikipedia
Ми окремо перевірили, як образ капсули жив у культурі далі: 65 згадувань у кіно, серіалах, аніме та іграх — і 15 випадків прямого антипромо проти 4 позитивних. Капсула у вигадці майже завжди в'язниця, знаряддя тортур або портал у жах.
Поворот
Найцікавіше в дослідженні Вільямса — не змова, а розрив. Поки в Сенаті говорили, що методом можна зламати будь-кого, самі експериментатори переживали в капсулі щось зовсім інше.
1956 року, коли здійнялася публічна хвиля, Ліллі написав Геббу, що люди, схоже, налякані й припускають, ніби в таких умовах божеволієш — і що це, звісно, дурниці. Власний досвід він описував не як розпад свідомості, а як протилежне: те, що Фройд і Ромен Роллан називали «океанічним почуттям», і віднайдення нової внутрішньої опори на глибокому рівні.
Джей Шерлі, приєднавшись до проєкту, почав таємно від Ліллі залазити в капсулу вночі й вести щоденник. Він записав, що три доби в капсулі можуть дорівнювати трьом рокам психоаналізу, а згодом — що це найважливіша робота його життя. Він віддав їй наступні п'ятнадцять років.
У спільній праці 1960 року Ліллі й Шерлі сформулювали принцип, який перевернув усю конструкцію. Максимальна свобода й добровільність досягаються тоді, коли учасник відділений не лише від фізичного, а й від соціального середовища — і сам обирає, коли почати, коли закінчити та скільки часу пробути всередині. Приватність, писали вони, передбачає довіру й повагу до особи учасника, тобто усунення будь-якого втручання спостерігача.
Вільямс формулює цей злам гранично чітко: апарат той самий, модель свідомості та сама — змінилося питання. Замість «як ізолювати розум, щоб укласти в нього зовнішню інформацію» постало «як ізольований розум захистити або навіть звільнити від зовнішнього світу».
Саме з цього виросли пізніші ідеї Ліллі про мозок як біокомп'ютер, який можна перепрограмувати, і його найвідоміша книжка «Центр циклону».
Що з цього лишилось
Між камерою в Макґіллі й сучасною капсулою немає прірви в технології. Різниця в тому, у чиїх руках вимикач.
У Макґіллі людину лишали всередині на визначений експериментатором час, а поруч клали кнопку паніки й розписку про відмову від претензій — і саме ці деталі, як показали пізніші дослідження, і давали більшість «страшних» результатів. У капсулі, зробленій за принципом Ліллі й Шерлі, двері не замикаються, світло вмикається зсередини, а тривалість обирає той, хто в ній лежить.
Тому найкоротша відповідь на питання «чи це те саме, що показують у кіно» звучить так: обладнання схоже, а суб'єкт і об'єкт помінялися місцями. У 1951-му розум ізолювали, щоб у нього щось вкласти. Сьогодні його ізолюють, щоб у нього нарешті ніхто нічого не вкладав.
Як наука виправляла цю помилку півстоліття — розділ «Історія флоатингу» →
Джерела
Цитати Ліллі й Фелікса наведено за доповіддю та статтею Вільямса; доповідь Ліллі про «модифікованих людських агентів» не публікувалася й не є секретною — оригінал зберігається у фонді Lilly Papers (box 54, folder 17) у Стенфордському університеті, відкритому для дослідників. Переклад цитат український, оригінал наведено поруч.